КЛБІ 2015

Про святителя Григорія Паламу та Преподобних Києво-Печерських. Про необхідність молитви. Про інертність людей Церкви і необхідність роботи над собою.

Виголошена у храмі преподобної Параскеви Сербської 16.03.2014, с. Лишня Макарівського району Київської обл.

Всіх вас, дорогі брати і сестри, ми щиросердечно вітаємо з другою неділею Великого Посту, з тою неділею, коли ми вшановуємо пам’ять святителя Григорія Палами, архієпископа Фесалонітського. Фесалоніки – це одна з назв грецького міста Солунь, і те послання, яке належить св. Апостолу Павлу і яке він написав до солунян, – це послання до мешканців Фесалонік. Зараз це грецьке місто так і називається –  Фесалоніки, а в давнину воно називалося Солунню.  

Дивна річ, що святитель Григорій Палама був архієпископом саме там, де почали свої проповідницькі труди святі Кирил і Мефодій, учителі слов’янські. Ми їх ще називаємо «солунською двоїцею», адже із Солуні вони розпочали свою працю. Також Церква називає їх «солуньскими братами». Кирил і Мефодій донесли до нас благу звістку, переклавши її на мову, зрозумілу для слов’ян, і створивши нашу церковну богослужбову мову, а Григорій Палама доніс до нас істинне вчення нашої Церкви про те, що благодать Господня – це не тварний дар, який Господь дарує комусь, а Сам залишається осторонь цього дару, але це Сам Бог, який входить у людину і діє через людину завжди.

Митрополит Антоній Сурозький говорить, що благодать Божа подібна до розжареного заліза: коли воно одночасно є і залізом, і вогнем. Тоді (це, знову ж таки, приклад владики Антонія Сурозького) можна різати вогнем і палити залізом. І от такими людьми – сповненими благодаті Духа Святого – ми повинні бути. До цього нас закликає і Григорій Палама, і святий преподобний Серафим Саровський, який говорить, що мета нашого земного життя у Христі полягає в тому, щоб ми стяжали (тобто накопичували) в собі благодать Духа Святого. А коли ми з цією благодаттю, тоді ми з миром в душі, тоді ми будемо в любові перебувати до ближніх наших, будемо тоді дійсно справжніми, по-християнськи розсудливими громадянами Неба і громадянами землі.

І сьогодні ж ми вшановуємо пам'ять усіх Преподобних Києво-Печерських. Серед них, в першу чергу, –  давні святі Печерської Лаври, мощі яких ми бачимо в Ближніх і Дальніх Печерах. Це святі ще давньої Русі: серед них і преподобний Ілля Муромець, серед них і перший на Русі лікар – преподобний Агапіт Києво-Печерський, серед них і перший на Русі іконописець – преподобний Аліпій, серед них і греки – дванадцять братів, зодчих Печерських (це люди, які приїхали до нас на землі історичної Русі, щоб можна будувати храми, щоб у них можна було приносити безкровну Жертву і молитися), серед них і ті святі, які перейшли до сонму Печерських угодників нещодавно: це і Володимир Богоявленський, священномученик, митрополит Київський і Галицький, –  той, який загинув саме тоді, коли люди, що поводили себе безбожно, увійшли до Києва й вивели його, смиренного молитовника, архіпастиря Київської кафедри, за врата Печерського монастиря і сказали: «Ми тебе, піп, будемо розстрілювати». А він простив їх, сказав: «Ну що ж, тоді робіть, що вам треба робити», – і благословив тих, хто його вбивав. Так і знайшли його тіло: десниця була складена для благословення. Кого? Вбивць, тих людей, які так себе з ним повели. Отака християнська любов: вона ненавидить гріх, але любить грішника.

Давні угодники Києво-Печерські жили в часи дуже непрості, коли землі історичної Русі були феодально роздрібненими, коли і стольний град Київ міг переходити від одного князя до іншого. Бувало й таке, що вони відходили й молилися десь далеко в печерах, коли не можна вже було нічого зробити, крім того, щоб помолитися Богу. А молитва – це найважливіше.

Пам’ятаєте, як говорив у свій час отець Іоанн Крестьянкін, коли він уже став стареньким? А він багатьом-багатьом людям допомагав! До нього приїжджали звідусіль паломники, паломниці, і по-різному складалося його життя в монастирі: було навіть таке, що намісник наказав забити двері, які вели до приміщення, де приймав о. Іоанн. Деякі монахи в монастирі вже говорили: «От, дивіться, який намісник у нас, у нього там під рясою погони, він же ким поставлений! Ось такий-от він!» А смиренний молитовник о. Іоанн на це казав: «Нічого, нічого, у нього своя справа, а в мене – своя». І змирився батюшка, коли двері в його келію були забиті за наказом намісника – чомусь так треба було. Є причини, інколи невідомі нам, чому саме так відбувається щось. І через деякий час знов були відчинені двері, і приймав усіх о. Іоанн, і люди йшли і шли, десятками, сотнями, листи приходили йому. А коли він уже став стареньким, вже було йому за дев’яносто років, вже важко було, він журився і говорив: «Я нікому тепер нічим не можу допомогти, крім молитви. Але я впевнився в тому, що молитва – це найбільше, що потрібно людям». І от, дай Боже, щоб ми це зрозуміли: що молитва – це те, що потрібно нам, це те, що зараз потрібно нашій землі, це те, що необхідно зараз усьому світові і всім людям –  справжня відверта молитва, молитва, сповнена істинної віри, віри як, передусім, довіри Господу Богу.

Було таке, що Печерські наші подвижники і вразумляли князів,  і зверталися до них, і говорили, як їм треба жити по-християнськи. Тільки не завжди їх слухали. На жаль, не завжди сильні світу цього прислуховуються до голосу подвижників, до того голосу, який є самим гласом Христа, Який говорить через вірних Його Святої Церкви. І от сьогодні ми весь цей сонм Печерських святих вшановуємо, які, в першу чергу, були і залишаються молитовниками.

Наскільки потрібна молитва! Інколи сучасний світ у цьому сумнівається: людина сучасна хоче жити більш діяльною справою, навіть віруюча людина. Вона вважає, що треба більш активно десь діяти, що це більш важливо, ніж молитва. Так, безумовно, ми не повинні бути пасивними, байдужими людьми. На жаль, за ті роки, що Церква була ізольована від суспільства, вона зберігає оцю інерцію (я маю на увазі Церкву через її служителів): ми ще не звикли працювати в тих умовах, коли нам дійсно можна бути більш активними.

Не Церква інертна, а ми, люди Церкви, можемо поводити себе інколи досить інертно. Але, безумовно, ми повинні бути людьми не байдужими, і Церква Христова ніколи не байдужа. Звичайно, вимагати зараз від Церкви, щоб вона почала активно – молитовно й діяльно – діяти – це все одно, що вимагати у людини, яку побили, знущалися над нею, обов’язково робити важкі фізичні вправи. Господь зберігає Церкву Свою, і Вона, в першу чергу, є Царством Божим на землі. Церква є вищою за все земне, хоча ми, представники Церкви, можемо зберігати певну інертність, ми можемо бути мало діяльними, мало молимося, мало працюємо для того, щоб можна було стверджувати Божу справу серед нашого суспільства, серед наших людей. Але є все ж таки угодники Божі, які вже на небі, і вони завжди трудяться молитовно, завжди моляться за всіх нас, вони завжди несуть нам саме те, що веде нас до вічності. І серед них – Києво-Печерські угодники, які за будь-яких умов, за будь-яких геополітичних обставин зберігали вірність Христу і приводили людей у першу чергу до Христа.

Дай, Боже, і нам в Бозі і з Богом жити. Якщо якась наша внутрішня інертність – тобто небажання діяти і духовно, і діяльно, дає про себе знати, - все одно ми повинні підштовхувати себе на звершення Божих справ, на те, щоб ми спонукали себе, «понуждали» себе, як говорять святі отці, і на молитву, і на діяльне служіння і Богові, і ближнім. Нехай молитвами і Григорія Палами, захисника істинного православного вчення про Бога, про Божу благодать, і молитвами Києво-Печерських святих, дарує нам Всемилостивий Творець перебувати в Ньому і з Ним, перебувати в благодаті Святого Духа, щоб ми були не просто спостерігачами за чимось, але завжди співпереживали. Щоб серце наше боліло тоді, коли гинуть люди, тоді коли відбуваються якісь негаразди навколо нас.

Розповідають, що колись на Афоні (це вже було в 30-і роки минулого ХХ століття) монахи стояли на крутому виступі й бачили, що кораблі, які припливли для того, щоб люди потрапили на Афон, от-от можуть розбитися об скелі. І один монах тоді каже: «Я нічого не можу зробити зараз для цих людей, які там, на цих кораблях, але зараз болить за них моє серце». Ігумен відповів: «Якщо болить за них твоє серце, то ти вже робиш для них, що ти в даному разі можеш і повинен зробити». Отже, дай Боже, щоб, як би цей світ нас не заплеснував, як би бурхливе життєве море не хотіло нас поглинути суєтою своєю, ми б усе одно виходили зі стану духовної інертності, тобто ставали діяльними християнами і молилися і діяли так, щоб можна було нам звершувати справи Христові, стверджувати на землі справу Христа, справу любові, і світити тим світлом, яке нам дає Христос, світлом Христовим, яке просвітлює всіх – всім людям і всьому світові, який нас оточує.

Нехай молитовна пам'ять про Григорія Паламу, який захищав істину про Бога, нехай молитовна пам'ять про преподобних угодників Києво-Печерських будуть нам стимулом для того щоб ми були справжніми людьми Церкви з великої літери, щоб ми виходили з того стану, в якому ми часто перебуваємо, коли ми просто бездіяльні, і складається враження, що люди Церкви можуть бути бездіяльними. Але ж ні: людина Церкви – це та, яка завжди працює: працює над своєю душею, працює над тим, щоб можна було щось змінити на краще.

Якщо ж ми так себе не поводимо, не працюємо над собою, над позитивним формуванням себе, над преображенням себе, то ми вподобляємося тому парубку з такої давньої української історії: лежав собі парубок на печі; лежав-лежав, їв калачі і казав: «Ой, піч моя, піч! Якби ти була конем, а я був би козаком, ото б ми з тобою погарцювали в полі й наробили багато різних справ!» Але він все собі лежав на печі, і їв калачі, і думав, що він може бути козаком на коні. Так от найчастіше буває і в нашому і духовному житті, і повсякденному житті. В усіх його обставинах ми являємо собою отаких от інертних людей. Але Церква Христова сама по собі – ніколи не інертна. Христос завжди закликає нас до зростання, до формування позитивного себе, і цьому позитивному формуванню не може бути кінця. Адже Христос – це вся повнота досконалості. До досконалості Христової ми ніколи не дійдемо в усій повноті, але повинні до неї йти, адже Сам Господь нас закликає до неї, говорячи: «Будьте досконалими, як досконалим є і Отець Ваш Небесний» (Мф. 5:48).

Дякуємо всім за святі молитви, дякуємо всім за молитовне предстояння перед Богом. Будемо людьми Духу Христового –  а коли ми з Богом, то все нам під силу. Адже, як говорить Апостол Павел: «Все можу з Господом Ісусом Христом, Який мене укріпляє». Або по-словянськи: «Все могу в укрепляющем меня  Господе Иисусе Христе» (Філ. 4:13).

«Господь крепость людем Своим даст, Господь благословит люди Своя миром» (Пс. 28). Всім Божої допомоги і роботи над собою! Поможи Господь!                       

Пошук
Вхід
"Успенские чтения"

banner

banner