
о. Войчех Сурувка OP |
Усе почалося з промаху. У вересні я головував на засіданні міжнародної теологічної конференції. То було вже дванадцяте зібрання з числа екуменічних зустрічей, організованих київським Центром св. Климента «Спілкування та діалог культур». Ми говорили про свідчення. Згідно з традицією, один із днів заходу відбувся у домініканському Інституті св. Томи Аквінського.
Першим виступив Йоганес Ельдеман із Інституту Й. А. Мьолера. Він окреслив у своєму виступі шерег проблем, пов’язаних із моделями єдності, що пропонуються в екуменічному русі, а також питання віросповідної автентичності та свідчення. Після того як він закінчив свою доповідь, я запросив присутніх ставити питання. Домініканське виховання вимагало виступити sedcontra. Полемічний характер томістського богослов’я завжди видавався мені доповненням його діалогічності. Коли я вже був певен, що мені вдалося побудити слухачів до мислення, – на кафедру піднявся наступний доповідач, бенедиктинець із Шевтоні, о. Михаїл ван Парейс. Темою його виступу був Христос як свідок Отця. І вже з перших слів мене огорнув неспокій. Я відчув себе до смішного маленьким, разом із цим прагненням дискутувати та ставити запитання. Не тільки те, що о. Михаїл казав, але також і те, як саме він це робив, відповідало таємниці, про яку він говорив. Свого часу, здається, кардинал Шенборн сказав, слухаючи лекцію о. Михаїла: «Саме так має говорити католицький абат». Після того як о. Михаїл закінчив свій виступ, я втратив будь-яку охоту ставити питання. Те, що ми почули, не провадило до дискусії. Воно провадило до тиші. Зроджувало прагнення наблизитися до тієї дійсності, про яку розповідав о.Михаїл.