Пн, 02/20/2012 - 20:15 | 
redaktor
6 лютого 2012 р. у Києві відбулася зустріч, присвячена пам’яті новомученика і сповідника віри, видатного пастиря, богослова і полеміста, діяча Київського Релігійно-філософського товариства,священика Анатолія Жураковського. Приводом до зустрічі стала перша публікація проповідей о. Анатоліяу видавництві «Дух і літера» за підтримки громади храму св. великомучениці Катерини в Києві. Записи слів священика, розстріляного 1937 р., довгий час зберігали ті з його духовних чад, які дивом не були репресовані або пережили табори. Дивно, що ці зошити, які в роки застою підпільно розмножувались на друкарській машинці і благоговійно передавались із рук у руки, у мирний час були забуті і тільки сьогодні стали доступні широкому читачеві.І книга, і вечір пам’яті продовжили давню традицію видавництва «Дух і літера», у якому вже на початку 90-х вийшли друком твори священомучеників о. Олександра Глаголєва, о. Михайла Єдлінського та інших «свідків Правди» ХХ ст. Поява таких книг із року в рік збирає разом представників духовенства та інтелігенції, яким дорогі імена цих авторів. Нинішня зустріч відбулася зимовим вечором, на півдорозі між Собором новомучеників і сповідників (5 лютого) і пам’яттю свщмч. Володимира (7 лютого). О. Анатолія Жураковського поминали священики:ієромонах Амвросій (Макар), протоєрей Георгій Коваленко, ігумен Лонгін (Чернуха), протоієрей Богдан Огульчанський, протоієрей Микола Данилевич, протоієрей Олег Мельничук, дослідники – Костянтин Сігов, Сергій Білокінь, Юрій Вестель, Владислав Головін, родичі його духовних чад – Марія Глаголєва, Артем Пальян і Зінаїда Пальян зі зворушливим щоденником своєї бабусіМагдалини Олексіївни Глаголєвої-Пальян.
«Бути фарисеєм означає померти душею; фарисейство там, де пориви натхнення поступаються навичкам, шаблонам… Є фарисейство і щодо Бога. Це – втратити відчуття Бога, відчуття вічності», – так сказав о. Анатолій у проповіді на нинішній тиждень про митаря і фарисея. Слідом за Спасителем він закликав до покаяння, щоб хоч на мить пізнати життя як «симфонію світла й любові».
«Серце наше грішне, серце злочинне, усі ми варті осуду. Немає серед нас праведників. Хто з нас може підняти погляд свій до неба? Усі ми однаково згрішили, не будемо підноситися один перед одним і самі перед собою. І з простим серцем підійдемо до Бога. «Боже, будь милостивий до мене грішного»… Хай допоможе нам Господь стати чистими, простими в страшну мить суду біля Престолу Вседержителя». Таким прагненням переймався о. Анатолій, і відповідати йому у своїх словах про свідків Правди намагалися всі учасники круглого столу. О. Георгій Коваленко зазначив особливість подвигу новомучеників: якщо і в митаря, і у фарисея з євангельської притчі залишався час на виправлення, покаяння після молитви у храмі – час, який сьогодні маємо і ми – тож такі люди, як о. Анатолій Жураковський, вибирали Христа остаточно, без можливості «потім». О. Богдан Огульчанський наголосив, що для о. Анатолія Христа не могли заступити ні обряд, ні старець, ні навіть святий: Сам Христос був осередком його життя, яке у всій своїй повноті тільки через Нього й було можливим. О. Амвросій (Макар) нагадав, що Церква сьогодні існує завдяки свідченням і крові новомучеників та сповідників. Тому потрібно частіше молитовно і з вдячністю звертатися до них, працюючи над здійсненням того, за що вони поклали своє життя – особливо в сьогоднішній ситуації, коли як на Заході, так і на Сході дедалі більше наступає секуляризм. Про живучість віри, євангельського досвіду о. Анатолія та його оточення, про важливість для церковної інтелігенції сьогодні нести саме такий, живий, досвід жваво говорив о. Микола Данилевич. А іг. Лонгін (Чернуха) звернув увагу на те, як стояв о. Анатолій за церковну єдність у непростий для Церкви і для нього самого період.
Сама собою виникла дискусія про характер шанування новомучеників. З одного боку, релігійний фольклор ще не встиг скласти цим святим молитов «від подагри» чи «від зубного болю», вони, так би мовити, ще не увійшли в аннали народного благочестя. З іншого боку, багато міст і сіл таки пам’ятають і шанують своїх нових заступників – простих місцевих батюшок, які так недавно віддали життя за віру в Христа. За що ж ми любимо нових мучеників і сповідників – за їхні страждання, тортури й табори, чи за їхній досвід радості за Христа? Чи правий був класик, стверджуючи, що «всі щасливі сім’ї щасливі однаково»? Можливо, розповіді про приголомшливо радісну, як зазначив Костянтин Сігов, на зло всім гонінням, духовну сім’ю, якою була юна громада о. Анатолія Жураковського, допомагають нам згадати про радість парафіяльного життя, яку сьогодні у нас не відбирає ніхто – крім суєти цього віку. «О. Анатолій хотів створити громадку, – згадує матушка Магдалина Глаголєва, цитуючи лист із заслання, – де Христос був би “не випадковим гостем, але де Йому б належало все завжди і безроздільно, де все було б пронизане Його променями, усе б світилося Його іменем і сповнювалося б Його благодаттю”». Трагічна, але радісна історія його громади свідчить, що йому це вдалося, а наснажливі слова батюшки передають цей досвід щастя нам.
Tags: 
Українська
English
Русский
