На порядку денному: останнє смирення чи останній цинізм ^[1]

“Я кого люблю, тих і викриваю… Тож, будь ревний і покайся!” Ці слова, з якими Господь звертається в Йоановім видінні до Лаодикійської общини (Од. 3, 19), набули для нас, росіян, надзвичайно конкретного й актуального смислу. Ми змушені дуже ґрунтовно засвоїти цей урок: навчитися пізнавати любов Бога в Його нещадному викритті.

Виправдання без вини засудженої людини (наприклад, на прізвище Дрейфус чи Бейліс) як історично вагома, світова подія – такий новий обрій людяності, “просвітлення” на порозі ХХ століття… 

 Є щось незбагненне як у самому образі Аверинцева, так і в усьому, що він написав. Це незбагненність природності. Виняткове місце Сергія Сергійовича у вітчизняній культурі здається таким природним, що будь-яка думка про порівняння, проведення паралелей може спричинити нерозуміння й навіть протест. Його тексти настільки органічні, що породжують ілюзію думки, яка розгортається вільно, знаходить найшвидший шлях до зовнішніх виражальних форм і не знає тривалого процесу “компонування”.

Нелегко говорити про любов до ворогів. Для цього треба мати досвід її переживання, а хто з нас може сказати, що він здійснює в житті цю заповідь Господню: “Любіть ворогів своїх..., творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Мт. 5:44).

Вихід за межі Мойсеєвого закону

Уся Проповідь на горі у п’ятому й наступних розділах Євангелії від Матвія протиставляє заповідь Мойсеєвого закону та заповідь нову Ісуса, “нового Мойсея”. Перш ніж говорити про євангельську проповідь, мені хотілось би викликати в пам’яті образ оцих “двох Мойсеїв”. У Євангеліях і Новому Завіті міститься протиставлення стародавнього та нового законів – не конфлікт між ними, а вихід другого за межі першого. Мойсей схиляється перед Господом на Таворі, поступаючись Йому місцем. Як Йоану Хрестителеві, Мойсею слід применшуватися, щоб Ісус міг зростати. Євангеліст Йоан нагадує: “Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа” (Йо. 1:17).

 Усі віруючі в наш час – і ті, які народилися у православ’ї або в будь-якій іншій вірі, і ті, які знайшли віру після певного періоду невірства, активного або пасивного безбожжя, – усі постають перед запитанням і до всіх звертаються із запитаннями, саме життя звертається до всіх із запитаннями. І тому перша тема, яку я хотів би висвітлити і над якою мені хотілось би подумати разом із вами, це тема про запитання: про правомірність запитання, про те, чого вимагає сумлінне запитання, і запитання про сумнів. А це нас повинно підвести до запитання про віру, про її сутність і про те, як можна жити у вірі.